На початку ХХ ст. Львів був одним із найбільших транспортних вузлів в Австро-Угорщині. Залізничні шляхи прямували звідси у дев'яти напрямках, з'єднуючи місто з іншими провінціями імперії, а також з країнами Центральної і Західної Європи і з Росією. Окрім Головного вокзалу, залізничні станції були на Личакові, Клепарові, Підзамчі. Неподалік розміщувалися казармено-складські приміщення, в яких зберігалась техніка та артилерія. Так було зручніше навантажувати її для подальшого переміщення до імовірних районів ведення бойових дій.

У серпні 1914 р. на Головному вокзалі Львова панувало пожвавлення. Як і в інших містах імперії, тисячі мобілізованих і добровольців щоденно сідали на потяги в напрямку своєї військової частини, а звідти — на фронт. Наприкінці того ж місяця на станціях Львова збільшився наплив цивільних. Стривожені чутками про наближення російських військ, львів'яни намагалися покинути місто. Упродовж кількох днів на прилеглих вулицях був заблокований транспортний рух, не стихали крики і плач. Свідки тих подій описували, як охоплені панікою мешканці губили на вокзалах речі і своїх дітей; кілька людей загинуло в натовпі.

Із початком війни рух міського транспорту у Львові був суттєво обмежений. Значну частину водіїв трамваїв призвали до війська, їхнє ж місце зайняли представники інтелігенції. Під час російської окупації влада намагалася запровадити в місті правосторонній вуличний рух, але лівостороння трамвайна мережа цьому завадила. Внаслідок порушення звичного розкладу руху на зупинках збиралася велика кількість людей, котрі «штурмували» вагони й чіплялися за поручні, що часто призводило до нещасних випадків.