До війни у Львові, як і в інших європейських містах, найбільш смертельними були “специфічні міські хвороби” — сухоти легень і запалення дихальних шляхів. Загроза епідемії з’являлася лише тоді, коли до міста з’їжджалося багато людей з нагоди великих урочистостей. З початком війни перші сигнали тривоги з’явилися у Львові вже у вересні 1914 р. Лікарі зафіксували випадки холери серед російських солдатів і цивільних, котрі приїхали з околиць, де бушувала епідемія. На легкій стадії хвороба нагадувала симптоми харчового отруєння; на тяжкій — призводила до сильного зневоднення організму і смерті. Для профілактики захворювання, медики рекомендували мити руки і кип’ятити воду. У липні 1915 р. під загрозою вибуху епідемії опинилася бідна і щільно заселена дільниця Львова, окреслена вулицями Замарстинівською, Жовківською (сьогодні — вул. Богдана Хмельницького) і Джерельною. У боротьбі з заразними хворобами — віспою, дизентерією, тифом, іспанкою міська влада розпорядилася про дезінфекцію вулиць і примусове щеплення, створення окремих епідемічних шпиталів і бараків, а також про обмеження в’їзду у місто інфікованих хворих.