У воєнному Львові нестачу продовольства відчували майже усі. Ціни на найнеобхідніші продукти харчування стрімко зросли, але навіть ті, хто міг собі дозволити купити харчі, часто натрапляли на порожні полиці. Сподіваючись урегулювати ситуацію, міська влада, за прикладом інших міст, запровадила карткову систему. Щоб отримати належну їм норму харчів, львів’яни були вимушені приходити до магазинів ще звечора і до самого ранку чекати у черзі. Продукти, які їм вдавалося дістати, зазвичай були низької якості. Люди скаржилися, що хліб неможливо їсти, — через недотримання у пекарнях санітарних норм у випічці нерідко знаходили голки, дроти, цвяхи і комах.

«Кавалок черствого хліба для себе і своїх родин», — вимагали у Львові вчителі промислових шкіл у вересні 1918 р. У той час, коли кілограм хліба у місті коштував 16 крон, кілограм картоплі — 2 крони, літр молока — 3 крони, а одне яйце — 1 крону, вчителі отримували довоєнні зарплати у розмірі 2-3 крони за годину. Не дійшовши згоди з керівництвом про підвищення зарплатні, вчителі оголосили голодний страйк. Раніше того ж року у Львові страйкували залізничники і друкарі, що відображало загальну тенденцію на домашніх фронтах воюючих країн — виснажені люди виходили на вулицю і своїми протестами наближали кінець війни.